Поетичний синтаксис

Поетичний синтаксис

ІНВЕРСІЯ (від. лат. inversio — перестановка) — одна з фігур поетичної мови, порушення традиційного порядку слів у реченні з метою виділення найзначущого слова. Наприклад: «Врятував людей, що їх збирались саме вішать фашисти» (П. Тичина). Підмет фашисти поставлено в кінець речення, щоб підкреслити злочинність їхніх дій.

ТАВТОЛОГІЯ (від гр. tauto — те саме, logos — слово) — повторення тотожних за значенням слів з метою посилення емоційності і ритмічності мови. Часто зустрічається в народній поезії.

Іде багач, іде дукач — п'ян валяється, Із нашої голотоньки насміхається.

Котилися вози з гори, а в долині стали, Любилися, кохалися та й вже перестали.

Інколи повторюються однокореневД слова: долом-долиною, рано-пораненьку та ін.

АНТИТЕЗА (від гр. antithesis — протиставлення) — стилістична фігура, у якій протиставляються життєві явища, думки, образи з метою розкриття їх сутності.

У щастя людського два рівних є крила: . Троянди й виноград, красиве і корисне.

(М. Рильський)

Принцип антитези широко використовується в художній літературі. Так, Т. Шевченко протиставляє «райській» сільській природі тяжке життя людей в поезії «Якби ви знали, паничі».

АНАФОРА (від гр. anaphora — винесення нагору, вверх) — єдинопочаток, фігура поетичної мови, коли на початку речень або рядків повторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції, а також речення на початку строф.

Кожна птиця має свій голос, кожне поле має свій колос, кожна справа — свої почини, кожна казка — свої причини.

(Л. Костенко)

РИТОРИЧНЕ ЗАПИТАННЯ — фігура поетичної мови, що посилює експресивність висловлювання: мовний зворот, сформульований у формі запитання, яке не потребує відповіді.

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів'ю

Политий нам шлях?

(Леся Українка)

РИТОРИЧНЕ ЗВЕРТАННЯ — фігура поетичної мови: зворот мови, сформульований у формі звертання до читача, уявного слухача, предмета чи абстрактного поняття.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…

(Леся Українка)

АЛІТЕРАЦІЯ (від лат. ad — до і littera — буква) — фонетичний засіб: повторення приголосних для посилення інтонаційної і смислової виразності. Широко застосовується в поезії.

Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт. Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.

(М. Бажан)

Повторенням приголосних ті, лі, б, ж, ш тут створюється виразний звуковий образ зловісного маршу фашистського війська.

АСОНАНС (від лат. assonare — співзвучати) — 1) Повторення однакових голосних звуків у вірші з метою надання йому милозвучності.

І день іде, і ніч іде.

(Т. Шевченко)

2) Неточна рима, в основі якої співзвучність наголошених голосних звуків.

Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом програшним із тавром зажури все б'юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб.

(В. Стус)

ФІГУРИ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ (від лат. figura — зовнішній вигляд, образ) — синтаксичні засоби художньої виразності. Функція їх полягає у використанні можливостей синтаксису для посилення виразності й емоційності художньої мови. Найпоширеніші фігури — повторення, градація, риторичні запитання, інверсія, антитеза, безсполучниковість, багатосполучниковість тощо.

ПАРАЛЕЛІЗМ (грецьк. parallelos — той, що рухається поряд) — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину. Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний П.:

Як ми кохалися, як зерно в горісі,

Тепер розійшлися, як туман по лісі!

Як ми кохалися, як голубів пара,

Тепер розійшлися, як чорная хмара!

На відміну від порівняння П. виконує композиційну функцію, пов’язує певні мотиви чи елементи стилю у художньому творі, особливого значення йому надається у ліричному сюжеті, зокрема від доби романтизму, коли пейзаж втратив риси описовості, набувши лірично-емоційної специфіки} Досить поширеним був цей прийом в українській поезії. Так, вірш І. Франка “Червона калино, чого в лузі гнешся…” побудований на основі прямого тематично-синтаксичного двочленного П., притаманного народним пісням. Водночас розрізняються строфічний П., як у ряді сатиричних поезій В. Самійленка (“Ельдорадо”), ритмічний (“Замість сонетів і октав” П. Тичини, де враховується принцип чергування строфи та антистрофи), звуковий, часто у вигляді панторими. Подеколи поряд із прямим П. вживається і зворотний П., де, попри частку “не”, підкреслюється не відмінність, а збіг основних рис зіставлюваних явищ:

Не милуй мене шовково,

Ясносоколово

(П. Тичина).

ЕПІФОРА (грецьк. epiphora — перенесення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз — у прозі чи драмі. Вживається задля увиразнення художнього мовлення. Особливого смислового значення Е. набуває у поєднанні з анафорою:

— У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст,

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе задовгі вуха, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе задовгий язик, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе завелика голова, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий […]

(Надія Кир’ян).

У поетичному творі Е. часто зливаються з римою, зокрема в ліриці народів Сходу (газель).

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: