joomla template

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРазмер файла:Скачивания
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_vsyakomu_mistu_zvichay_i_prava.doc)Grigoriy_skovoroda_vsyakomu_mistu_zvichay_i_prava.doc23 Kb236
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_vsyakomu_mistu_zvichay_i_prava.fb2)Grigoriy_skovoroda_vsyakomu_mistu_zvichay_i_prava.fb219 Kb141

У вірші «Всякому місту — звичай і права.» Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт - як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише той, у кого «совість, як чистий кришталь». Кожна строфа вірша закінчується однією думкою — про що має турбуватися людина. У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. Цей вірш виконується як пісня, використаний І. Котляревським у п'єсі «Наталка Полтавка».

Григорій Сковорода

Всякому місту - звичай і права

 

    Всякому місту - зви­чай і пра­ва,

    Всяка три­має свій ум го­ло­ва:

    Всякому сер­цю - лю­бов і теп­ло,

    Всякеє гор­ло свій смак віднай­шло.

    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

    Лише од­не не­по­коїть мій ум.

    

    Панські Пет­ро для чинів тре кут­ки,

    Федір-купець об­ду­ри­ти пруд­кий,

    Той зво­дить дім свій на мод­ний манір,

    Інший генд­лює, візьми пе­ревір!

    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

    Лише од­не не­по­коїть мій ум.

    

    Той без­пе­рерв­но стя­гає по­ля,

    Сей іно­зем­них за­во­дить те­лят.

    Ті на ло­вецт­во го­ту­ють со­бак,

    В сих дім, як ву­лик, гу­де від гу­ляк,

    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

    Лише од­не не­по­коїть мій ум.

    

    Ладить юрис­та на смак свій пра­ва,

    З дис­путів уч­ню тріщить го­ло­ва.

    Тих не­по­коїть Ве­не­рин амур,

    Всякому го­ло­ву кру­тить свій дур.

    В ме­не ж тур­бо­ти тільки одні,

    Як з яс­ним ро­зу­мом вмер­ти мені.

    

    Знаю, що смерть - як ко­са за­маш­на,

    Навіть ца­ря не обійде во­на.

    Байдуже смерті, му­жик то чи цар, -

    Все по­же­ре, як со­ло­му по­жар.

    Хто ж бо зне­ва­жить страш­ну її сталь?

    Той, в ко­го совість, як чис­тий криш­таль…