Салдацький патрет – Григорій Квітка-Основ’яненко

Оповіданням «Салдацький патрет» Квітка висміював консервативних критиків, які, не знаючи культурних потреб українського народу, не розуміючи української літерат ури, бралися про них говорити, принижували українське письменство. Однак значення твору не вичерпується лише тим, що письменник давав відсіч недругам української л ітератури – оповідання «Салдацький патрет» – своєрідний літературний маніфест, у якому Квітка-Основ'яненко порушив важливі проблеми народності мистецтва.

Григорiй Квiтка-Основ'яненко

Салдацький патрет

Латинська побрехенька, по-нашому розказана

Був собi колись-то якийсь-то маляр… ось на умi мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що вiн так малював собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й є; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалює що-небудь та пiдпише – бо й письменний був собi – що се не кавун, а слива, так таки точнiсiнько слива. Раз… (о смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив – так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: "Тепер, хлопцi, дивiться, що за кумедiя буде". А ми кажемо: "Ану-ну, що там буде?" А вiн каже: "А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попової кобили". От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли її гарненько; таки точнiсiнько, як кобила стоїть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самi, узявши, та й поприсiдали попiд плотом, у бур'янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже: "Що за ледащо мiй Охрiм!" (а його батрака та звали Охрiмом). "Кобила, – каже, – зiйшла проти ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi її пiймати!" А далi зняв з себе пояс, зав'язав петлю та й став до неї пiдкрадатись, та знай цмока та приговорює: "Тпрусьо, ряба, тпрусьо!", а далi, як пiдiйшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне "тпру!", як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались, та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; стоїть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, – каже, – цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеї напився.

Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаєва черкеска; на шиї, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов'язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанiї, так не проливав; добре було на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не їстиме, а без тiї поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом – коли чували – з Борисiвки, Курської губернiї; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякiї маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалює, нi розмалює, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i грошей! Як же москаль озьметься за сеє дiло, ну! – тiльки почухайся, та й вiдiйди. Торгується i требує багацько: дай йому i кошту, i грошей скiльки забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш – блакитна, а вiн товче: "Синя-ста". Йому кажеш – не годиться, а вiн чухається та каже: "Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог брядє". Тьфу! на їх голову!

Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й поєднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi боялися. "А буде яка хвальш, прикину, – каже, – тобi". От i сторжились за десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мундєр на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяє. А оружжо? – так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i думаєш: "От побiжить… от битиметь!" Так-то скусно був намальований!

Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: "Може, не вгоджу пановi; тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу".

Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата – коли хто зна – аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярмарцi i попiдпирав ще лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п'яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап'яв яточку та й сiв, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав на палiтру красок, що "коли, – каже, – що не так, то я й пiдмалюю". Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки ще до дiла.

Аж ось стало i на свiт заньматься. Iще не попритухали усi зiрочки, а вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись; пiдперезавсь знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс, та й рукавички достав, – бо се, знаєте, було об перших п'ятiнках, так вже зорi холоднi були, – i сiв у своїй ятцi, щоб прислухатись.

Перш усього блиснуло свiтло у кабацi… Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе – нехай бог милує – у Расєї. Вiдкiля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а – таки нiчого грiха таїти – знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у їх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другiї слободи на московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доїсть, нi доспить, усе об тiм тiльки й дума, щоб заробить копiйку. Така вже їх московська поведенцiя! А як тiльки нашого братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної мiри, та мерщiй i всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне iз дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько i збираєшся, як то гарненько натощака вип'єш, та тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне – плюсь! – бiльша половина чарки назад у дiжку! Лихо та й годi! П'єш мерщiй, бо розливальщик ще стане i чарку вiднiмати. Випив… так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i проковтнуть. Оттака-то їх московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так куди їм i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то поживитись.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: